У Торонто, в річницю повномасштабного вторгнення, розпочався міжнародний проект, започаткований українцями, — «Невидані дипломи» («Unissued diplomas»). Однією з організаторок цього проекту є червоноградка Анастасія Безпалько.
Впродовж семестру Анастасія як студентка Києво-Могилянської академії мала нагоду навчатись в партнерському канадському Університеті Торонто. Українські студенти, які вже проходили тут навчання, організовували заходи для того, аби розповісти за кордоном про події в Україні.
Я теж відчувала, що не маю права бути за кордоном в безпечних умовах і не робити нічого для України, тому ми з однодумцями вирішили робити проект про українську молодь, чиї ідеї вже не втіляться у життя.
Організатори взяли за приклад львівську акцію «Дипломи, які ніколи не видадуть», присвячену студентам, котрі загинули. У серпні 2022 року зразки дипломів розмістили на Площі Ринок у Львові. На них вказані імена та історії студентів, а також назви українських міст, які російські війська зруйнували і продовжують руйнувати.
Українські студенти вирішили розповісти усій Канаді історії однолітків, які ніколи не отримають дипломи, бо їх вбила війна. Згодом команда вирішила не обмежувати себе однією країною, тож проект став міжнародним.
Ми почали виходити на українських студентів в різних університетах за кордоном, щоб з їхньою допомогою організувати виставки з дипломами по різних країнах. До речі, отримувати дозвіл в деяких університетах на проведення виставки було дуже складно. Були випадки, коли нам говорили, що це занадто політичний проект. Пояснювали, що такого не роблять, бо не хочуть образити почуття росіян, які у них навчаються. Були і протилежні випадки, коли університети залюбки співпрацювали.
На реалізацію проекту було лише півтора місяця. Команда організаторів налічує 60 людей. У проекті Анастасія відповідала за створення дипломів, їхнє за наповнення, шукала героїв історій. Усього назбирали 36 історій.
Ми партнерились з платформою памʼяті «Меморіал», шукали контакти родичів, брали у них інтерв’ю, а потім писали історії, які висвітлювали на дипломах. Окрім імені, віку, місця навчання, спеціальності, ми намагались розповісти, про що мріяв і що любив герой. Це історії як військових, так і цивільних, хлопців і дівчат, які назавжди лишились студентами.
Спочатку було 35 дипломів, але в кінці додався ще один, особливий, — про дівчинку, яка загинула з усією сім’єю у будинку в Маріуполі.
Ніхто не міг написати її історію, бо в нас не було повної інформації про неї. Тому в цьому дипломі написано: ”Ми не знаємо історії Лії Крилової, бо вона загинула разом зі всією сімʼєю, і тепер її історії нема кому розказати. Російський снаряд влучив прямо в будинок її батька. Загинула Лія, її молодша сестричка, мама і тато, хлопець Лії та декілька їхніх друзів, які були разом з ними під час обстрілів. Її місто Маріуполь зараз повністю зруйноване постійним бомбардуванням російської армії“. Тому у нас 35 історій, зроблених за шаблоном, і одна особлива.
Комунікація з рідними загиблих студентів почалася з мами Дмитра Євдокимова. Жінка написала організаторам: «Я готова розказати про свого сина, дуже хочу поділитись розповіддю про нього».
Вона дала нам зрозуміти, наскільки важливо для батьків, щоб говорили про їхніх синів і дочок.
Організаторам вдалось не лише привернути увагу за кордоном до української боротьби, а й зібрати 10 тисяч доларів донатів завдяки пожертвам, які люди залишили на їхньому сайті та виставках. За ці кошти організатори закуплять 4 дрони і медикаменти для студентів, які зараз захищають нашу країну.
Відвідувачами виставки стали посадовці різних країн: консули, посли Європи та Південної Америки, делегація представників Верховної ради в Австралії. Прем’єр-міністр Норвегії Йонас Гар Стере випадково відвідав виставку «Unissued diplomas», емоціями поділився у своїх соцмережах.
Дипломи перекладені на 8 мов, у різних куточках планети проведено більше 70 виставок, проект триває і зараз. Анастасія розповідає, що у виставку має увійти ще кілька дипломів, які розповідатимуть про студентів, чиї життя зупинила війна.
Серед наших героїв є один, з ким була знайома вживу — це Назар Гладкий. З ним ми познайомилися, коли він приїхав до нас у волонтерський штаб в Червонограді за берцями та аптечками. Мені запам’ятався цей момент, бо тоді ми ламали голову, як відправити медикаменти в Миколаївський госпіталь. І він знайшов фуру, якою завезли все у потрібне місце. Ми познайомилися з ним як з волонтером, а помер він як військовослужбовець, який покинув навчання у Львівському політехнічному університеті і переодягнувся в мультикам.
Багатьох, чиї історії ми писали, я знала заочно, через те, що ми з однієї спільноти — Могилянки чи Української академії лідерства.
У додатку Саундклауд є озвучка усіх дипломів, деякі з них мають більш розширену історію в аудіоформаті. Усе це можна знайти на сайті. Історії цих дипломів варто постійно пам’ятати та розповсюджувати для якомога більшої кількості людей, показувати, що ця жорстока війна забирає життя.
Анастасія додає, що кожний із нас може зробити щось для спільного переможного миру. Наприклад — показувати світу, яку ціну ми платимо у боротьбі з ворогом.
«Просто чекати перемогу — неправильно. Варто щодня до неї докладатись. Невідомо скільки часу триватиме війна, але перемога не настане сама собою. Перемога — це завжди про зусилля кожного з нас».
