Я познайомилася з Ірою і Дмитром, коли їздила на Луганщину у 2016 році за програмою “Схід і Захід разом”. Вони тоді вчителювали у Міловському районі: Діма викладав англійську, а Іра – українську.
У Даші, їхньої дочки, я проводила українську літературу. Влад, син, тоді вже навчався у Харкові в університеті. Не те щоб ми дуже подружилися, але зафрендилися на Фейсбуці. І коли Діма у 2020 році пішов за контрактом на війну, я про це знала, бо бачила його фотки. Він був таким типовим-типовим учителем в окулярах, що бачити його у формі було дуже дивно. Потім він був на полігоні десь тут на Львівщині, і я обіцяла до нього заїхати, але все якось не виходило, та й таке…
А потім було 24.02.2022. І я не знала, що мені робити, куди бігти і кому допомагати.
Тоді я написала всім, кого знаю ТАМ, щоб їхали до мене.
Іра вже не могла вільно виїхати, бо саме через її село вночі і цілий день 24 лютого їхали колони танків. А селищний голова, священник, вранці стояв на ґанку і зустрічав ті танки в білому піджаку. Я не можу уявити собі, що вона відчувала. Поки ще був зв’язок, ми спілкувалися.
“Я не знаю, як буде, Олю, – сказала Іра якось, – але я знаю, що буду жити тільки в Україні“.
Потім Іра подзвонила, і я не могла зрозуміти, що вона говорить, бо вона просто плакала в слухавку. Тільки змогла сказати: “Забери Дашу до себе…”
Ми зв’язалися із Дашею, і 11 березня я забрала її з траси біля Бродів, куди вона доїхала із Коростишева, де була у подруги після того, як втекла з Києва.
Іра забрала зі школи, де працювала, свої документи, трудову. Так само вчинили і деякі її колеги.
“Як я мала працювати? – казала потім вона. – Там же щоденники з Моторолою… А я ж тільки 21 лютого проводила у своєму класі День пам’яті Героїв Небесної Сотні…”
Жити в окупації, не знаючи, як твої рідні, – пекло. Ніяких гуманітарних коридорів, звичайно, з окупованих територій не було. Іра знайшла приватних перевізників, які за 700 гривень вивозили людей у Дніпро. І наприкінці березня вона зібрала невеличку сумку, залишила в селі свого старенького батька, Дімину маму – і поїхала.
“Мені було легко, – казала потім вона, – я знала, що їду до тебе, у тебе Даша. А зі мною їхали старші жінки із Сіверодонецька, які просто кудись їхали, бо будинку, в підвалі якого вони жили останній місяць, більше не стало“.
Коли я забрала Іру у Львові з евакуаційного потяга і ми приїхали до мене, ішов дощ. Ми стояли на балконі, дивилися у вікно, і Іра заплакала: “Господи, я ж не взяла парасолю…”
А мікроавтобус, яким Іра виїхала з окупованої Луганщини, через тиждень розстріляли. Водій загинув. Ірина колега, молода учителька, була поранена. Виїхати змогла аж наприкінці літа.
Іра з Дашею з березня пів року жили в в Червонограді.
Діма служить у 92 бригаді, він водій БТР.
Ми шукали йому бронежилет. Не те щоб у нього не було. Він був, але він важив 18 кг. І коли ми складали посилку із тим легким бронежилетом, Діма попросив покласти в неї побільше книжок. Щось історичне. І зараз він дуже переживає, бо ті книжки десь пропали, і він не зможе мені їх віддати. Ще у ту посилку ми поклали багато дитячих малюнків, і один із них, із танчиком, висів у Діминому бетеері. Потім той бетеер “поламався”, а бронік “протерся”. Так він розказує Ірі. І я не знаю, яка доля того малюнка. Діма потім шукав нову плитоноску.
Він сам за бойові купує собі форму, берці, рацію. У нього ще не було ротації. Його відпустили на три дні, коли померла його мама.
Звичайно, Діма не зміг поїхати попрощатися, бо ж мама померла в Морозівці, де з 24 лютого – окупанти. Маму ховали сусіди.
Але на тих три дні Іра з Дашею поїхали у Харків, де змогли побути всі разом, сім’єю. Влад, успішний айтішник, який пішов добровольцем і зараз запускає дронів-розвідників, теж зміг вирватися до своїх на тих три дні. Це були найщасливіші дні родини Морозів за останні пів року, як би цинічно це не звучало.
Даша вступила до магістратури КНУ, писала тест у Львові. Переживала, що буде дорого платити, але пройшла на бюджет. Вона була найгарнішою на державних іспитах у моїй сокальській вишиванці!
А Ірин день починається із того, що вона дивиться, коли був у мережі Влад. А ще чекає, коли з її телефона зазвучить “Обійми мене…” Вакарчука – це дзвонить Діма. Якщо не звучить, Іра вдихає повітря – і так живе.
Діма знає про це, і тому навіть коли немає зв’язку, йому вдається надіслати Ірі “4.5.0”. І тоді Іра видихає.
А ще Іра рахує знищену ворожу техніку.
Вона впевнена, що коли буде 300 літаків, війна закінчиться.
І я теж рахую літаки з нею.
Зараз мої Іра з Дашею поїхали далі. Ні, поки що не додому. Але коли вони повернуться додому, в Морозівку на Луганщині, я обов’язково поїду до них в гості! Перша моя подорож після перемоги – в Морозівку.
