На алеї Героїв у Червонограді є могила військового, який спочив дуже далеко від рідного дому. Сергій Сельницький – з Луганщини. Там прожив все життя, закінчив школу, гірниче училище. Там дуже рано втратив маму і дуже рано подорослішав. Там створив сім’ю, виховував двох прекрасних синів. 20 років свого життя віддав праців на шахтах Луганщини. І саме там у 2014 році для нього почалася війна з росією.
Ехо Червонограда поспілкувались із дружиною Героя, Іриною. Аби дізнатись, якою людиною був Сергій. І щоб віддати шану Герою, який пожертвував найціннішим – життям – задля України.
– Познайомилися ми з Сергієм під Новий рік на молодіжній вечірці, яку організували дівчата з торгової організації та хлопці з шахти. Це було кохання з першого погляду! Сергій весь вечір мене запрошував на танці, пішов проводжати додому, і з тих пір ми вже не розлучалися. Прожили разом майже 33 роки…
Ми з Сергієм прожили щасливе подружнє життя, у буремні 90-ті займалися підприємництвом, разом були 24/7. Ми надихали один одного, і нам було добре разом…
Наше срібне весілля було особливим. У цей день, 22 липня 2014 року почалася війна у нашому рідному Первомайську, який в окупації вже 9-й рік.
Наша сім’я вимушено переїхала у Лисичанськ, бо до війни чоловік працював в шахті саме біля цього міста. Коли Лисичанськ у 2014 році звільнили, ми поїхали туди, там була робота. Сергій доробив шахтарський пенсійний стаж, а у 2016-2019 захищав країну у складі батальйону «Айдар».
До боротьби стали і сини Сергія – старший з перших днів війни 2014 року до теперішнього часу волонтер, допомагає військовим ЗСУ. Молодший син боронив країну 2016-2019 роках. І зараз знову повернувся на фронт.
– Ми з Сергієм розуміли з 2014-ого року, що, коли лінія розмежування проходить посеред Луганщини та Донеччини, — це не кінець, колись воно вибухне. Десь у думках це було завжди… Потім на початку 2022 року, Сергій казав, що ось-ось почнуться бойові дії. Я розуміла, що маю збирати ту валізку, але не підіймалась у мене рука. Буквально за три дні до 24 лютого я таки зібрала тривожну валізу.
24 лютого о шостій ранку ми прокинулись від телефонного дзвінка. Дзвонив знайомий військовий і сказав що все, почалося…
Вірити не хотілося… Включили телевізор, переключали канали… Більшість каналів нічого страшного не говорили. Як ось інформація про те, що по аеропорту Києва росія вдарила ракетами.
І в цей час за нашими вікнами ми почули вибухи, рашка вдарила ракетами і по аеропорту Сєвєродонецька. Я почала дзвонити по сім’ях АТОвців, збирати жінок, дітей, щоб вивезти родини ветеранів із зони бойових дій. А мій Сергій разом з нашим молодшим сином, не вагаючись ні секунди, пішли на захист рідної країни. З перших хвилин повномасштабного вторгнення росії в Україну стали до зброї.
У мого Сергія я бачила вогник в очах, він був на своєму місці — крошив російських фашистів.
Ірина з 2016 року займається громадською діяльністю, тому, коли виникла нагода допомогти у соціально-психологічній реабілітації переселенців, які зараз мешкають у Червоноградській громаді, вона цією нагодою скористалася.
– Так наша сім’я опинилася у Червонограді. До речі, я дуже вдячна за допомогу всім червоноградцям, хто зустрівся на моєму шляху у вашому місті. Ви неймовірні!
Звичайно, чоловіка Ірина чекала живим і здоровим. Проте не судилося. У липні Сергієві Сельницькому разом із червоноградцями, які віддали життя у боротьбі з російським агресором, присвоїли звання “Почесного громадянина Червоноградської міської територіальної громади”. Посмертно.
– Через чотири дні після того, як ми зі старшим сином приїхали у місто, 23 червня біля шостої вечора мені подзвонив молодший син. Кричав у трубку : “Батько загинув…”
Біль… Мій Сергій загинув на фронті… Нестерпний біль…
Загинув Герой на рідній Луганщині, під час виконання бойового завдання, рятуючи пораненого побратима. Він завжди допомагав людям, навіть якщо його життю загрожувала смертельна небезпека.
Поховали Сергія у Червонограді на алеї Героїв.
– Остання розмова з моїм Сергієм була зранку, у день його загибелі. Він завжди дзвонив мені, коли вони з підрозділом йшли на завдання. В той день, 22 червня, він дзвонив тричі, ніби щось передчував… І тричі казав — ну, ми поїхали, не переживай, якщо не буде зв’язку. Тільки з’явиться можливість, я одразу наберу…
Він загинув вночі, а з ранку я прокинулася з неймовірною тяжкістю на душі, яка не залишала мене весь день…
Зараз Ірина живе надією втілити всі мрії та плани чоловіка в життя.
– Він казав, що нарешті, після 8 років у ролі безхатченків (наша домівка з 2014 року залишилася в окупації), у нас буде свій дім. Дім на березі Азовського моря. У дворі Сергій мріяв посадити квітник з різних квітів, запрошувати побратимів на відпочинок біля моря.
Мені його дуже не вистачає… Його запашної кави для мене у будь-який час доби, його смачних страв (він любив готувати), його обіймів, його слів “Я так скучив за тобою”…
Сергій був доброю людиною, люблячим чоловіком, неймовірним татусем, який залишається гарним прикладом своїм синам!
Звання почесного громадянина для мене – це визнання громадою Червонограда подвигу мого чоловіка і увічнення пам’яті Героя з Луганщини, який захищав нашу країну від агресора.
Дякую вам за щедрість ваших сердець! Я пишаюся цією відзнакою. Бажаю всім червоноградцям добробуту та процвітання, а головне – Перемоги та довгоочікуваного миру!
Герої не вмирають! Вони просто йдуть у небо. Герої не вмирають, але їх так бракує живим!
Світла пам’ять всім загиблим!
Читайте історії про людей в Червонограді, які роблять цей світ кращим:
ЕхоІсторії. Наталя Іванець. Жінка на війні
ЕхоІсторії. Наталія Луговська. Захисниця Азовсталі
ЕхоІсторії. Бандурний табір: коли культура стає до боротьби
ЕхоІсторії. Евакуйований Харків
