Мар’яна Климців – сімейний лікар, волонтер, дружина українського військового, мама двох чудових донечок. Ехо Червонограда зустрілись із нею у День вишиванки та День сімейного лікаря. Говорили про те, з яким відчуттям в цей день одягалась вишиванка, чи не втомився закордон допомагати нам виборювати українське та чи на часі зараз, коли війна, відзначати такі дні.
Вишиванка для нас стала настільки рідною і звичайною, а сьогодні просто з відчуттям того, що ми їм просто зіпсуєм настрій. Тільки через те, що вся нація знову одягнеться у вишиванки.
Війна для вас почалась набагато раніше, ніж 24 лютого. Ви займаєтесь волонтерством ще від початку АТО/ООС. За вашими відчуттями щось змінилось?
Порівняно з 2014 роком відчувається різниця в масштабах. Кількість бажаючих допомогти, кількість допомоги, кількість тих, хто допомоги потребує зросла в сотні разів. Механізми залишилися ті ж, але задіяних людей стало більше. Армія збільшилась, зростає щодня, відповідно і потреб стає більше.
Ми, волонтери, намагаємось, як і в 2014-му вклинитись в той момент, коли розуміємо, що держава “не стягує” перекрити усі запити, які мають хлопці. Ми втримали цей період. Зараз включилась держава, тому що ми бачимо, що запитів про каски та бронежилети стає дедалі більше. Але такі “розхідники”, як автомобілі, тепловізори – вони не зменшуються. Ми розуміємо, що держава все не перекриє, тому намагаємось тут допомогти.
Період, коли внутрішньо переміщені особи масово йшли в наш регіон і треба було допомоги, теж минув. Тому ми можемо більше сконцентруватись на військовій допомозі. Зменшились потоки гуманітарної допомоги з-за кордону, але вони стали більш цільовими. Немає хаотичної допомоги, яка була на початку, коли всі везли все і ніхто не розумів, що з тим робити.
Підтримка у нас є. Друзі з-за кордону не втомились, навпаки з’явились нові асоціації. До прикладу, ми нещодавно офіційно почали співпрацю з організацією з Данії. Вони готові, вони нас слухають і чують, яка потреба у нас є.
Кожний із нас зараз думає: зараз війна, а ось той День вишиванки, якісь відзначення, святкування – чи це все на часі?
Ми тут, в західному регіоні, цього не відчуваємо. Бо вишиванка – то для нас рідне, наша мова – українська. Всі інші, які долучаються – це швидше для них. Сьогодні, відкриваючи шафу, я розуміла, що мені треба вибрати одну вишиванку з п’ятнадцяти. Думаю, у нас в кожного так. А решта територій України мають до нас долучатись. Вони вже це роблять. І це круто. І ми для них готові одягати вишиванку хоч щоденно чи співати українських пісень, малювати писанки і показувати наші традиції, які ми зберегли. Я маю таку підозру, що і вони зберегли традиції інших регіонів України, про які ми навіть не знаємо.
