Одна фраза, яку я почула і вона постійно мене мотивує:
Якби не волонтери, то військові мусили б самі собі шукати труси і шкарпетки.
Ця фраза постійно у мене крутиться в голові. Якби вони цим займалися, то хто б нас зараз обороняв?
Чому волонтери не припиняють займатися своєю діяльністю?
Я і до 24 лютого була волонтеркою, але я була волонтеркою у фестивальній, освітній, культурній сфері. Зараз це, звісно, переформатувалося і я — волонтерка, яка займається гуманітаркою для військових. Але навіть попри те, що я волонтерка, буває таке, що доначу і на свої запити, і на запити друзів, і на масштабні всеукраїнські збори.
Та навіть коли я переказую гроші, мене гризе совість, що я все ще роблю недостатньо.
Волонтерство — це обов’язково піар?
Кажуть, що “добро робиться в тиші”, але з волонтерською діяльністю так не спрацює. Через популяризацію себе, коли ти постійно світишся в інфопросторі, даєш інтерв’ю, фото виставляєш зі звітністю — це все для того, щоб люди тебе впізнавали, бачили твою залученість до всього, розуміли, куди донатять, і донати збільшувались.
Як вдається закривати локальні запити?
Є такі величезні запити, як “Народний байрактар”, “Армія дронів” “Око за око”, і це — про фонди Притули, Повернись живим, колаборації з мережею заправок ОККО, Лачен, Стерненко. Це все дуже популярні особи в Україні, які мають широку аудиторію. І коли ти чуєш, що твої 5 гривень підуть на супутник, то у тебе зростає мотивація закинути саме туди. Через це запити швидко закриваються.
Але люди забувають про локальні запити: машина, турнікети, комплекти термобілизни, які не менш необхідні.
Ці запити дуже довго закриваються, тому що вони конкурують з широкими і гарно розпіареними.
Я не скажу, що запити від Притули або Повернись живим менш потрібні, але їм дуже допомагають люди з-за кордону і до збору вони залучають усю країну. А локальні волонтери мають “вигрібати” це все на своїй вузькій аудиторії.
Звісно, це надзвичайно круто, що супутник, збирається за лічені дні, але ТРОшники будуть з супутником, проте без машини або турнікетів.
Що найважче у роботі?
Люди не розуміють, що у тебе є життя поза волонтерством.
Вони не розуміють того, що ти також можеш бути в стресі, що в тебе є робота, що ти можеш про щось забутись.
Для них не важко просто подзвонити і вилити на тебе відро багнюки. Там можуть звучати слова, що “ви нічого не робите, ви можете робити більше”. І в кінці ключова фраза: “Та я на вас кричу, щоб змотивувати”.
І ти такий “я перепрошую, що?”
Після цього бруду ти стоїш вже і трусишся, куриш чергову цигарку і це все не допомагає. Ти вже намагаєшся цим поділитися зі всіма, щоб виплеснути негатив.
Сумно, що це неодноразово таких людей буває кілька. Вони набирають тебе тоді, коли самі в стресі, і вони цей стрес виливають на тебе, без бажання спокійно говорити. Вони дозволяють собі перегинати палку і не усвідомлюють, що говорять з чужою людиною. Людиною, у якої також є свої проблеми.
І попри усю вдячність від людей, яким допоміг, від однієї такої ложки дьогтю просто опускаються руки.
Як виглядає робота з запитами?
Люди зазвичай будують собі ідеальну картинку, де з передової дуже швидко приходить готовий, детально розписаний запит, він одразу долітає до потрібного волонтера, він там за 30 секунд збирає кошти, за кордоном закупляють дрончики і вони самі вже залітають на передову.
Але насправді воно так не є.
Не завжди комунікація здійснюється саме з військовими. Зазвичай з їхніми рідними, які є цивільними. А я, до речі, не вважаю волонтерів цивільними людьми, вони проміжна ланка між військовими і цивільними, міст для конекту.
Родина не завжди може пояснити, який дрон потрібен, не знають, де його закупити. І ти маєш самостійно пропрацьовувати усі ці пункти. Починаючи від пошуку інформації з першоджерела: що конкретно потрібно, в якій кількості, ціна, який дедлайн.
А потім ти звідусіль вишкрябуєш гроші, бо запитів багато, конкуренція велика. І тобі треба придумати таку ініціативу, щоб виділитись з-поміж інших, тому тут треба докладати максимум зусиль.
Чим ти креативніший, тим більше у тебе донатів.
Зазвичай, люди вже перестали вестися на оці всі типові пости: “Скиньте гроші. Будь ласка, бо дуже треба”. Треба викликати у них додаткові емоції, тому що навіть промо до зборів — це розвага для тих, хто вкладає свої гроші.
А після цього тобі треба знайти, де все це закупити. Не завжди товар буває в Україні, часто доводиться шукати за кордоном і доходить з великою затримкою. Треба прораховувати усі ризики, які можуть статися.
В мене була ситуація: коли назбирали потрібну суму для машини, дзвонимо людині, в якої збирались її купити. А він каже, що підіймає ціну на 500 доларів.
Ну і в результаті, ти шукаєш іншу людину, більш добросовісну. Для цього потрібно бути у постійному русі і триматись на плаву, що також вимотує. Тому потрібно відновлюватись, щоб далі робити свою роботу швидко і якісно.
Що хвилює?
Зараз постає питання: коли ми переможемо, ким буду я і ще сотні таких я?
Тому що моя допомога у пошуку амуніції вже буде не потрібна. Що буде з тими волонтерами, як їм знайти себе, куди подіти їхню енергію.
Тому що на війні вони відчувають свою залученість і потрібність, а що буде потім?
